А ось тепер - щоночі. Навіть і не знаю, чого їм треба. І чого вони хочуть? Та ще й до всього такі дивні, химерні. Краще б не було їх. Вони мене тривожать, і в голові сама мішанина. То, напевно, осіннє листя передає свої видива, коли повертаюсь додому під оранжевими ліхтарями. Воно сиплеться і тихо шарудить під ногами, коли я ступаю.
А ще я, як завжди восени, щодня купую гранати з темною шкуринкою, и рубіновими, з терпким присмаком, зернятами. Вони бризкають темно-червоним соком, коли я намагаюся його розламати. Такі смачні. До полуниць ще далеко, а ось гранати - найсмачніше, що може бути взимку, якщо не брати до уваги мандаринів та помаранчів. Однак помаранчі я не надто полюбляю, а мандарини краще їсти на Різдво. Певно, занатдо клішовано, однак вони смачні, якщо їх запах мішається з запахом ялинової хвої.
Ось і зараз, повернусь додому, заварю чаю, і буду знову діставати із кривавої рани під шкуринкою червоні гранатові зернята. Всі б рани такими були...
Напевне, і сьогодні який-небудь сон насниться.
